Главная » Лента новостей » Прочие

Че Гевара: Щоденники спортсмена

14.09.2018 09:51

 

Володимир Войтюк згадує маловідомі сторінки біографії команданте.

Селія де Ла Серна зовсім не була схожа на типову аргентинку 1920-х. Закінчивши католицьку школу, вона перестала ходити в церкву. Її не бачили в храмі навіть на Різдво і Пасху. Це був далеко не повний перелік "гріхів" Селії: вона коротко стриглась, їздила автомобілем, димлячи сигаретою або ж сигарою. І, о Боже вона навіть замахнулася на предмет гардеробу, на який для представниць прекрасної стадії в Латинській Америці давно наклали табу, на штани. До того ж, її будинок став осередком феміністок. Коли багата Селія познайомилась з Ернесто Геварою Лінчем, то сусіди шепталися, що її наречений насправді закохався не в Селію, а в її гроші. Молодий чоловік дійсно не мав чим похизуватися, крім свого аристократичного походження. За кілька років він спустив чималенький капітал, який дістався йому від батька. Селія ніколи не звертала уваги на те, що їй говорили сусіди. Вона втратила голову від Ернесто та повідомила батьків, що вийде за нього заміж. Природно, що сім'я з осторогою ставилась до потенційного зятя. Особливо вибору доньки опирався батько: "Тільки через мій труп ти вийдеш заміж за цього голодранця".

Але Селія завжди вміла добиватися свого. В 1927 році закохані нарешті стали на рушничок щастя. На жаль, на цьому їхнє щастя й закінчилось. Селія думала, що народження сина допоможе їй позбирати докупи шлюб, який тріщав по швах. Однак не так сталося, як гадалося. Поява на світ первістка, майбутнього Че, нічого не змінила. Ернесто-старший продовжував вкладати гроші в різні авантюри і сімейні статки танули, наче сніг на сонці. Також темпераментному Геварі однієї Селії виявилося замало, а тому він часто знаходив розраду в обіймах численних коханок. Дружина закривала очі на регулярні походи чоловіка наліво, адже сама зовсім не була святою. Вона махнула рукою на Ернесто-старшого та загорілася ідеєю зробити з сина справжнього чоловіка. Проте цей проект остаточно зруйнував шлюб Селії та мав дуже кепські наслідки для Че Гевари. В травні 1930 році для того, щоб загартувати Ернестіно, мати взяла хлопця на річку. Того дня вода виявилась дуже холодною, до того ж, дув холодний сильний вітер. Не дивно, що перший сеанс гартування виявився останнім. Ввечері Ернестіно почав сильно кашляти. Лікарі поставили діагноз: астматичний бронхіт.



Звичайне лікування не допомагало і хлопець мало не щоночі задихався. Інколи приступи тривали по декілька днів. Всім стало очевидно, що це вже зовсім не бронхіт, а хронічна астма. Лікування не давало жодного ефекту. Відтоді астма, наче тінь переслідувала Че Гевару. Деякі з біографів відзначають, що першим словом, яке сказав хлопчик, було зовсім не "мама" чи "тато", а "укол". Відчуваючи наближення приступу, хлопчик кричав укол, кличучи батьків на допомогу. Цікаво, що через декілька років Че почав бавитися в героя, роблячи це в божевільний спосіб. За спогадами батька, під рукою в хлопчика завжди був великий балон з киснем, щоб хлопець міг зробити вдих під час приступів. Але Ернестіно бунтував та не хотів ставати залежним від цієї процедури. Він старався терпіти якомога довше, і лише, коли його обличчя ставало ліловим та він починав балансувати на межі життя і смерті, Че Гевара прикладався до балона.

Батьки вдавалися й до нетрадиційної медицини. В хід йшли мішечки з піском, які зашивали в ковдру, різні трави та лікування гіпнозом. Ернесто кололи кальцій та натирали все тіло вазеліном. Хлопчика практично не випускали на вулицю, йому заборонили будь-які контакти з кішками, собаками, птахами. Щоправда, якось Че таки потягав кота за хвоста. Хтось порадив батькові Гевари покласти в ліжко хлопчика живого кота, щоб виробити у нього імунітет. Однак вночі вусатий спровокував в Че новий приступ астми. Проте для самого винуватця приступу все закінчилося набагато плачевніше - наступного ранку кіт здох.

Коли здоров'я дозволяло, хлопчик цілими днями пропадав на вулиці. Він грав в футбол, теніс, гольф, їздив на конях, купався в гірських струмках. Че наче намагався компенсувати той час, який він згаяв, лежачи прикутим до ліжка. Селія дивилася крізь пальці на ці захоплення сина, адже хотіла, щоб той нічим не відрізнявся від інших дітей. А ось дон Гевара інколи садив малого під домашній арешт. Він побоювався, що спорт остаточно зруйнує й з без того не богатирське здоров'я сина. Коли Ернестіно виповнилось 9, адміністрація школи нарешті переконала Селію віддати його до в школи. Вчителі дали Че наступну характеристику: "Він ніяк не міг всидіти на місці та взагалі не реагував на наші зауваження. Гевара не демонстрував жодного бажання гризти граніт науки, хлопець просто протирав штани на уроках. А ось під час занять спортом з ним відбувалася дивна метаморфоза. Він завжди хотів бути першим та ненавидів програвати".



Ернестіно з першого ж уроку став лідером класу. Він ніколи не марнував нагоди укласти незвичне парі чи викинути якийсь жарт, котрий змушував вчителів метати громи і блискавки. Че міг випити баночку чорнила чи підкинути петарду в сусідній клас. Коли вчителі викликали Ернесто до дошки на уроках математики, він, щоб уникнути чергової двійки, мав в своєму арсеналі оригінальний трюк. Хлопець просто з'їдав всю крейду, яка лежала біля дошки, а тоді, посміхаючись на весь білий від крейди рот, ледь не плачучи, говорив до педагога: "Я б з радістю розв'язав Вам задачу, але, на жаль, не маю чим писати". Якось після чергового фокусу, Че, відчуваючи, що його будуть бити і бити сильно, запхав в штани вугільний брикет. Вчителька, яка хотіла провчити хулігана, ледь не зламала собі руку. Одного разу Че, бавлячись на задньому дворі, експериментував з вогнем. Ця забавка мала прогнозовані наслідки. Хлопець влаштував пожежу та ледь не спалив будинок, в якому жив. Батько погрожував сину перевести його в католицьку школу, де Че вмить би обрізали крила, але далі погроз тато так і не пішов.

Коли команданте закрутив свій роман довжиною в ціле життя з революцією, то бідкався, що в Аргентині футболом цікавляться набагато більше, ніж політикою. Однак в юнацькі роки Че теж перехворів футбольною лихоманкою. Він виступав за одну зі шкільних команд Альта-Грасії. В цьому містечку було два колективи. В одному грали ті, хто ходив в церкву, в іншому ж ті, хто не робив цього. Очевидно, що Че виступав за команду грішників. Гевара мріяв грати в атаці та забивати голи. Однак швидко зрозумів, що з астмою довго не побігаєш, а тому йому довелося вдягнути светр та рукавички. Лікарі взагалі наклали табу на футбол для Че: "Його серце може не витримати!" Проте впертий Гевара продовжував гнути свою лінію: "Мені однаково, хай навіть розірветься". Тато, щоб мінімізувати ризик передчасної подорожі Че на човні Харона, попросив одного з його друзів чергувати біля бокової лінії з інгалятором. Якщо в Гевари починався приступ, "каретка швидкої допомоги" мчала на допомогу.



Щоб досягнути хороших результатів в плаванні, Ернестіно інтенсивно тренувався в басейні. Туди він щодня йшов одразу після уроків. Жадання слави змусило Че спрямувати свої зусилля на настільний теніс, хоча Ернесто, відверто кажучи, не дуже його любив. Просто йому набридло дивитися на те як Родольфо Руарте постійно виграє міський чемпіонат. В підвалі власного будинку Че поставив тенісний стіл та тренувався зранку до ночі. Через рік каторжна праця дала ефект - Гевара залишив Руарте з носом. Після цього Ернесто декілька років не брав до рук ракетки. В студентські роки Гевара почав активно займатися регбі. Коли Че прийшов на тренування команди Платенсе та заявив, що хоче грати за неї, капітан Альберто Гранадо, змірявши поглядом здохляка, зазначив: "Ти хочеш грати в регбі? Мій бідний хлопчик, нам доведеться збирати тебе по деталях після першого ж зіткнення". Че почав ходити за Альберто по п'ятах, просячи дати йому шанс. Зрештою капітан здався та запропонував впертюху пройти тест. Він поклав палку на спинки двох стільців та попросив Гевару пірнути під нею так, щоб не зачепити її. Че з першого ж разу задав тест, а потім повторив цей трюк ще кілька десятків разів. Альберто навіть довелося просити Че припинити, на що, той відповів: "Я закінчу, коли ти скажеш, що береш мене в команду". Гранадо змушений був погодитись.

З перших же матчів Че довів, що його взяли в команду зовсім не за віслючу впертість. Він виділявся чудовим кидком. Але, в першу чергу, його головним козирем стала неймовірна лють та жорстокість. Гевара, мов танк пер на суперників, деякі з яких були вдвічі більшими за нього та кричав: "З дороги, це йде шалений Серна". Щоправда, на позиції форварда він надовго не затримався. Астма знову далася взнаки. Проте й в захисті Че не загубився. Згодом на Гевару поклав око сам Сан-Ісідро (один з найсильніших клубів Аргентини). Батьки не витримали цих дивацтв Гевари, адже регбі - не найкращий вид спорту для астматика. Після тривалих скандалів Че змушений був послухати рідних та покинути Сан-Ісідро. Наступного дня Ернесто записався в клуб Аталія, де продовжив тренуватися так, як і раніше. Після матчів Ернесто йшов з однокомандниками в бар, однак там він пив мате, а не пиво. Протягом всього життя Че буде на Ви з алкоголем. Попри те, що, на відміну від партнерів, Ернесто не пив ні грама, саме він влаштовував найбожевільніші витівки. Так, Гевара ставав на руки на парапеті моста через річку та балансував на 12-метровій висоті. Че завжди тепло згадував регбі: "Воно загартувало мене. Якщо б не регбі, то я б не зміг пережити найважчі моменти та перемогти в боях при Сьєрра-Маестра".



Че не минув своєю увагою й шахи. Він вперше зацікавився ними в 1939 році, коли в Буенос-Айрес приїхав третій чемпіон світу кубинець Хосе Рауль Капабланка. Тоді ж він вперше довідався, що є така маленька та загадкова країна Куба. Че вважав шахи найкращим відпочинком. Він брав участь в багатьох турнірах й змаганнях та, мов зіницю ока беріг автограф, який колись взяв в самого Мігеля Найдорфа (кращий шахіст в історії Аргентини). Після перемоги революції, Острів Свободи часто відвідували радянські шахові світила Василь Смислов, Борис Спаський та Михайло Таль. Че ніколи не марнував нагоди зіграти в сеансах одночасної гри з цим чемпіонським тріо. Радянські біографи стверджують, що Ернесто якось навіть переміг самого Таля. Чесно кажучи, в це важко повірити. Однозначно, що ризький кудесник після кубинських хліба, солі та рому був далеким від своєї форми, але, будучи добряче підшофе, Таль перемагав навіть гросмейстерів, не кажучи вже про гравців рівня команданте.

Друга дружина Гевари Алейда Марч абсолютно не хвилювалася, коли він телефонував та казав: "Сьогодні не ночуватиму вдома, пішов на побачення". Цей шифр означав, що Че всю ніч проведе за шаховим столиком. В 1963 році Ернесто зіграє по телефону з Робертом Фішером. Аргентинець ковтав всю шахову літературу. За деякими даними, в його бібліотеці було 500 книг, присвячених найінтелектуальнішій грі. Саме з подачі Че на Кубі почав проводитись Меморіал Капабланки. Відкриваючи цей престижний турнір, команданте зазначив: "Шахи це зовсім не розвага, їх потрібно розглядати як стимул до розвитку думки, і країни, які мають багато шахістів, так само попереду й в інших набагато важливіших сферах". Тут Че робив прозорий натяк: всім було очевидно, яка країна диктувала моду в шахах.



В студентські роки Ернесто підробляв журналістом. Він писав в журнал статті про регбі під псевдонімом "Свинтус". Так Че називали за його "любов" до вмивання. В нього була сорочка, яку він називав тижнева. Хоча, мабуть, більш доречно її було б називати шестимісячна. Якось на тренуванні з регбі Че заявив: "Востаннє я прав її півроку тому". На початку 1955 року в Ернесто фінанси, як завжди, співали романси, і він брався за будь-яку роботу. Так, він поїхав в якості фоторепортера на панамериканські ігри. Роботодавці не приховували свого захвату від роботи новачка та запропонували Че постійну роботу, однак Ернесто тоді вже марив революцією.

Під час описаної Че в "Щоденнику мотоцикліста" першої подорожі Південною Америкою він приміряв на себе лаври успішного футбольного тренера. Гевара разом з Альберто Гранадо (саме він підбив Ернесто на цю одіссею) планував спуститися на плоту до колумбійського порту Летисія. Але відсутність досвіду вилізла капітанам боком, і вони проґавили місце призначення, а натомість потрапили до Бразилії. Юнаки купили човна та спробували повернутися в Колумбію. Однак пильні місцеві поліцейські звернули увагу на якихось голодранців, котрих вони прийняли за жебраків. Так одіссея латиноамериканських аргонавтів закінчилась не в Летисії, а за ґратами. Щоправда, Ернесто недовго бачив перед собою задницю Фортуни. Все-таки жінки завжди любили Че. Невдовзі начальник в'язниці не лише відпустив аргентинців на волю, а й запропонував їм тренувати місцеву команду.

Як виявилось, Ернесто потрапив під крило до колумбійця, який вболівав за альбіселесте і був дуже високої думки не лише щодо талантів аргентинських футболістів, а й до їхньої тренерської школи. "Від великих проблем нас врятувало те, що ми стали футбольними тренерами. Спочатку ми думали, що нам доведеться бути просто наставниками, хоча самі прагнули в бій, але боялися зганьбитися. Проте наші підопічні виявились настільки безнадійними, що ми зрозуміли, що навіть футболістам нашого рівня не під силу зробити цю команду ще слабшою. Летисія стала головним відкриттям місцевого чемпіонату. Всі прогнозували нам останнє місце, а ми дійшли до фіналу, в якому поступилися лише в серії пенальті. Особливо хотілося б відзначити Альберто, через якого йшла вся гра Летисії. Ніхто з суперників не міг забрати в нього м'яч, а його ювелірні паси виводили наших форвардів на побачення з воротарем. В тих матчах він грав, як Педернера (один з кращих футболістів в історії Аргентини, кумир Марадони). Я стояв на воротах. Але інколи виходив в напад та забив гол, який визнали кращим в історії Летисії", - згадував Че.

Ернесто та Альберто не просто відбували номер, працюючи тренерами. Вони залишалися зі своїми гравцями навіть після занять, намагаючись підтягнути їхній рівень. За кілька тижнів вони створили команду-зірку (звичайно ж, місцевого масштабу), яку на своїх плечах тягнули граючі тренери. Попри фантастичний успіх, Ернесто знову ледь не опинився за ґратами. Після фінального свистка в одному з матчів організатори вирішили ввімкнути колумбійський гімн. Поки всі гравці, стояли, наче вкопані, Че нахилився, щоб витерти кров з коліна, яке він ушкодив внаслідок зіткнення з форвардом суперника. Це розлютило місцевого полковника й він сказав аргентинському заробітчанину все, що про нього думає. Че теж ніколи не бракувало красномовства. Лише втручання начальника в'язниці врятувало Ернесто від кількох ночей на нарах. Після закінчення чемпіонату тренери отримали зарплатню у вигляді двох квитків до Боготи. 6 липня 1952 року в столиці Колумбії Ернесто та Альберто стали свідками топ-матчу, в якому Мільйонаріос приймав Реал. Мільйонери не розчарували 50 тисяч вболівальників, які того дня вщерть заповнили стадіон "Ель Кампін". Ще більш солодкою цю перемогу для Ернесто робило те, що першу скрипку в складі Синього балету грав Альфредо ді Стефано.



Невдовзі Че познайомився з Фіделем і йому стало не до футболу. Про другу релігію аргентинців Ернесто згадав на Острові Свободи лише одного разу. Міністр промисловості спробував підсадити місцевих на футбольну голку. З цією метою в американських власників "позичили" цукрову плантацію Центральна Макарена. На ній також розташовувався чудовий сад з манго, авокадо і маммеями. Че наказав під корінь вирубати ці дерева, а на їх місці збудувати футбольне поле. Однак кубинці не підтримали запал команданте. На полі ніколи не було ні душі. Через рік воно заросло бур'янами та покрилося вибоїнами. Стовбури колись розкішних дерев продовжували гнити неподалік від поля, а місцевим жителям в пошуках фруктів доводилось виходити на чорний ринок...

В 1966 році Че вирушив в Болівію, де через рік втратив не лише голову, а й руки.

 

Источник: Football.ua